Останні події

Думки з приводу В єдності ─ міць держави

«Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України ─ Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду». Вже 94 роки ми, українці, намагаємося втілювати в життя ці витяги з тексту Акта Злуки, та щораз зазнаємо невдач.

У часи руїн і політичних воєн минулого століття нам не вистачало зброї та союзників, аби очистити свою територію від різних колонізаторів і зібрати її докупи. Коли ж наші землі частково обєднали під чужим стягом, нам дали зброю, але позбавили національної еліти ─ її просто знищили. І нині, коли пішов 22-й рік юридичної незалежності України, будувати державу, а не маріонетку, нам так і не вдається. Чому? Невже захмарні цілі ставив перед собою та нащадками автор Акта Іван Огієнко, він же митрополит Іларіон, коли писав текст архіважливого документа?

Пригадуєте, як кількома виборчими кампаніями раніше Україну політтехнологи ділили на сорти? Як виокремлювали україномовних та російськомовних? А тепер пригадайте події останніх двох років та «ідеї», якими заповнюють наші голови. Весь цей час українців відволікали від будівництва своєї країни ─ безробіттям, кризами, політичними війнами, виборами врешті-решт. Останнім часом нас узялися переконувати в тому, що центр єдності має розміщуватися в іншій країні і до неї ми маємо єднатися та з нею брататися. Переконують, що це нормально. І так ми вкотре доходимо до роздоріжжя. Кожен ─ своїм шляхом, і кожен ─ окремо.

Чому нині 22 січня стало не тільки історичною датою, а насамперед символічною? Бо нам потрібна єдність. Потрібне об’єднання. Не довкола олігархічних кланів, як це ми бачимо на прикладі провладної більшості у Верховній Раді України. Не довкола цінних портфелів, які ділить влада поміж «своїми». Не довкола скарбниці, в якій уже мало що залишилося. Простим українцям і політикам треба об’єднатися довкола ідеї добробуту держави України й почати діяти. Не чекати, поки приїде хтось із-за кордону й наведе свій лад. Не чекати, а працювати. Починати з малого і вершити велике.

Ви спостерігали за виступами спортивних гімнастів, наприклад, тих, які виконують вправи на поперечині? Мабуть, ви бачили, яке велике навантаження йде на руки й наскільки важливо, аби спортсмен відчував їх, вправно виконуючи складні піруети. А тепер уявіть, що ліва рука гімнаста виконує один комплекс рухів, права ─ інший. Чи зможе тоді спортсмен показати хороший результат? Ні. В його рухах не буде узгодженості. Зрештою, це може призвести до плачевних наслідків для здоров’я. Щось схоже відбувається нині і в Україні. Розділеність політиків і народу заважають Україні розвиватися. Тому ми повинні об’єднати зусилля, об’єднатися довкола ідеї відбудови держави і почати велику роботу. Перший крок українські опозиційні сили та всі українці разом уже зробили 28 жовтня минулого року. Не зупиняймося. Бо наша єдність ─ це міць держави.

Ігор ПОБЕР,

народний депутат України від фракції «УДАР Віталія Кличка».

  23 Січня 2013 +Коментар | подобається